Курсовая работа: Дослідження механізмів та прояву депрівації в підлітковому віці

Однією з важливих проблем психології є дослідження соціально-психологічної депривації, тобто психічного стану, що виник в результаті життєвих ситуацій, де суб'єкту не надається можливості для задоволення його найважливіших потреб у достатній мірі і протягом досить тривалого часу.

Дата добавления на сайт: 27 сентября 2024

Скачать работу 'Дослідження механізмів та прояву депрівації в підлітковому віці':

ЗМІСТ
депривація психологічний підлітковий
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ДЕПРИВАЦІЇ В СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
.1 Поняття депривації в соціально-психологічній літературі
.2 Види депривації
Висновки до першого розділу
РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕПРИВАЦІЇ У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ В ЛИТЕРАТУРІ
.1 Психофізіологічна характеристика підліткового віку
.2 Механізм депривації в підлітковому віці
Висновки до другого розділу
РОЗДІЛ 3. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕПРИВАЦІЇ У ПІДЛІТКІВ
.1 Організація дослідження депривації у підлітків
.2 Результати дослідження
Висновки до третього розділу
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Однією з важливих проблем психології є дослідження соціально-психологічної депривації, тобто психічного стану, що виник в результаті життєвих ситуацій, де суб'єкту не надається можливості для задоволення його найважливіших потреб у достатній мірі і протягом досить тривалого часу.
Вивчення літератури з проблеми депривації дозволяє виділити дві суттєві ознаки цього явища:
а) часткове або повне позбавлення чогось значущого - або життєво важливого;
б) тривалість протікання. Виходячи з цього, ми визначаємо депривацію як психічний стан, що виникає в результаті певних життєвих ситуацій, коли суб'єкту не надається можливостей для задоволення деяких його основних психічних потреб у повній мірі і протягом тривалого часу.
Підлітковий період, будучи переходом від дитинства до дорослості, піддається різноманітним негативним впливам соціальних чинників, що призводять до постійного ризику криміналізації. Як показує практика спеціальних закладів закритого типу, підлітки, якщо одного разу вчинили правопорушення , які зазнали за це покарання і повернулися до звичайного життя , знову стають правопорушниками. Актуальною є проблема психологічно обгрунтованої підтримки підлітків, профілактики відхилень у таких дітей, для зниження ризику їх повторного входження в середовище правопорушників.
Вивченням проблеми соціально-психологічної депривації займалися такі відомі педагоги і психологи як: Ландгмейер Й., Матейчик З., Марцинковская Т.Д., Смирнов Є. О. та ін. Як показують результати досліджень Марцинковський та інших авторів, зменшення комунікацій дітей з оточуючими - призводить до соціально-психологічної депривації.
Психологічні аспекти депріваційних розладів в даний час мало досліджені, масштаби змін, пов'язаних з ними, не прогнозуються. Особливо важко зрозуміти, як діють окремі деприваційні фактори в підлітковому віці, коли вони накладаються на процес розвитку, що включає в себе і фізичний розвиток, і дозрівання нервової системи, формування психіки. Все це визначило актуальність даної роботи і вибір теми дослідження.
Об'єкт дослідження - психологічний феномен депривації.
Предмет дослідження - види депривації у підлітків.
Метою роботи є дослідження механізмів та прояву депрівації в підлітковому віці.
Для досягнення мети дослідження необхідно вирішити такі завдання:
визначити і проаналізувати поняття депривація;
розглянути особливості та види депривації;
вивчити психофізіологічні особливості дітей підліткового віку;
описати вплив соціальної депривації на дітей підліткового віку;
розробити програму психопрофілактичної роботи з дітьми підліткового віку в умовах депривації.
Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератруи та додатків. Основна частина викладена на 37 сторінках. Список використаної літератури становить 25 найменувань.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ДЕПРИВАЦІЇ В СУЧАСНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
.1 Поняття депривації в соціально-психологічній літературі
На сучасному етапі розвитку психологічної науки питання психічної депривації розглядаються за різними напрямками і, як свідчить аналіз наукової літератури, на сьогодні це питання має певну неузгодженість, яка передусім, полягає в тому, що існує декілька підходів до проблеми виникнення депривації та її впливу на формування особистості.
Під терміном «депривація» (англ. deprivation - втрата) розуміють втрату чогось, недостатнє задоволення якої-небудь важливої потреби. У психології його використовують виключно для визначення недостанього задоволення основних психічних потреб. Термін складається з двох частин. «Де» означає, що йдеться про розрив стосунків, які мають згубні наслідки та спричиняють зміни розвитку в обраному напрямку, русі назад. «Привація» - приватний, вказує на те, що термін описує особисте, приватне життя. Таким чином, йдеться про згубні для розвитку дітей наслідки (затримки розвитку та навіть рух назад), які є життєво важливими та виникають внаслідок позбавлення батьківського піклування [4, с.18].
Аналіз терміну «депривація» дозволяє трактувати його дуже широко: це - втрата, відчуження, усунення, спонукання, покарання, позбавлення, ізоляція, обмеження, недолік. Ключовими для розуміння сутності явища депривації є слова позбавлення та обмеження. Загалом, головною функціональною сутністю тривалої депривації слід визнати драматичне переживання людиною такого явища, як стійке і глибоке втручання травмуючих переживань в структуру особистості.
У сучасній науці феномен депривації є дослідженим недостатньо. Проте, у будь-якій науці не існує такої проблеми, яка могла б бути вирішена без врахування попередньої історії. Історія питання депривації безпосередньо переходить в постановку проблеми дослідження. Остання органічно витікає із першої. Глибина, фундаментальність цієї частини дослідження є у психологічній науці однією з найнеобхідніших умов, які визначають наукову цінність роботи.
Теорія депривації, в українській психолого-педагогічній науці почала активно розвиватися лише після розпаду Радянського Союзу. Раніше термін був непотрібним, оскільки державу вважали найкращим вихователем для малят. Абсолютизація такої думки призвела до того, що 1917 року всіх дітей Радянського Союзу було проголошено державними, а виховний процес уніфіковано. Цьому сприяли, по-перше, неуспішність поширення інституту прийомної сім’ї внаслідок його бюрократичності та формалізованості. По¬друге, тоді ж набував популярності успіх колонії А. Макаренка. Через кілька десятків років історія повторилася, і в 60-х роках М.С. Хрущов знову проголосив школи-інтернати найкращою формою навчання і виховання дітей-сиріт. До речі, така політика відобразилася і на звичайних сім’ях - саме з цим було пов’язано створення цілодобових дитячих садків і масове зарахування дітей із незаможних сімей на проживання і навчання у школи- інтернати.
У дослідженні Й. Лангмейер, З. Матейчек здійснено історичний аналіз проблеми депривації, який дозволяє виокремити чотири періоди: емпіричний, мобілізуючий, критичний та експериментально-теоретичний [8].
Перший період «емпіричний». Він починається приблизно з другої половини ХІХ ст., триває до 30-х років ХХ ст. і характеризується накопиченням досвіду й інформації без чіткого їх аналізу та систематизації. Спостереження на той час проводилися дитячими лікарями в притулках, дитячих лікарнях та інших дитячих установах і свідчили про високу трагічну смертність і знижену життєздатність дітей.
Потужним стимулом для інтересу вчених до цієї проблеми були наслідки Першої світової війни, а потім й досвід великої економічної кризи початку 30-х років. Створення післявоєнної соціальної служби, значне поліпшення гігієнічних умов в дитячих установах і прогресу медицині призвели до важливого висновку: у дітей, які виховувалися в установах, можна суттєво знизити смертність, але ці діти, порівняно з дітьми із сімей, є менш стійкішими щодо несприятливих зовнішніх впливів і розвиваються вони із затримкою і нерівномірно. Вирішальне значення в цьому несприятливому стані доводиться відвести психічним чинникам.
У цей час починається активне використання поняття «госпіталізм», яке фактично означало феномен високої смертності дітей. Дискусії щодо природи цього феномена, які розгорнулися між відомими німецькими педіатрами М. Пфаундлером і А. Шлосманом, концентрувалися навколо питання про співвідношення ролі в розвитку госпіталізму, з одного боку, таких матеріальних чинників, як недбалість лікарів, погані догляд та харчування, а, з іншого - чинника відсутності материнського піклування в дитячих установах. До цього ж М. Пфаундлер мав скептичну точку зору стосовно закладів для малюків, бо вважав, що їх вихованці мають «стигмат неповноцінності» упродовж усього життя або ж довготривалих років з приводу відсутності особистого індивідуального материнського піклування. На відміну від нього А. Шлосман бачив у будинках для малюків заклади, за допомогою яких можна сприяти нормальному розвитку найбільш занедбаних дітей.
У розвитку вітчизняної теорії депривації у період 20-30-х років ХХ ст. значну роль відіграв взаємозв’язок таких наук, як фізіологія, педіатрія, психіатрія, психологія та педологія. Першими, хто займався проблемою госпіталізму та вихованням важковиховуваних дітей, були В.Кащєнко, А.Макаренко та В.М’ясищев, які робили акцент саме на вплив середовища на особистість дитини.
Поворотним пунктом з вивчення психічної депривації у дитинстві стала монографія Дж. Боулбі «Материнська турбота та психічне здоров’я».
«Критичний», що припадає приблизно на 50-ті роки XX ст. Суть його, на відміну від другого, у тому, що саме тоді було з'ясовано існування низки ситуацій, у яких виникає депривація. Вивчати депривацію почали в умовах сім'ї. Кульмінацією цього періоду була публікація Всесвітньої організації охорони здоров'я в Женеві в 1962 році під назвою «Відсутність материнської турботи». В ній було розглянуто в різних аспектах результати досліджень депривації, проаналізовано класичні концепції з позиції методології дослідження. Депривація вийшла за вузькі межі, її стали розглядати з погляду сфер суспільного життя. Було зроблено висновок про негативний вплив технократизацїї суспільства на соціальну поведінку молоді, збільшення кількості соціальних відхилень.
Саме у 50-60-ті роки посилюється інтерес до проблеми особистості та індивідуальності; дослідження йшли в контексті проблем спілкування та самосвідомості (Л. К. Токмакова, К. З. Асатурова, Л. І. Божович).
«Експериментально-теоретичний», що почався в 60-ті роки. Від попередніх відрізняється більш глибоким вивченням взаємодії між організмом і соціальним середовищем в умовах депривації. Розпочали інтенсивно вивчати невеликі групи в соціальних ситуаціях, за якими спостерігали і які контролювали. Зроблено висновок, що соціальне середовище впливає на організм не безпосередньо, а заломлюється крізь закономірності його розвитку.
С.П.Полюк, аналізуючи основні підходи до проблеми депривації стверджує, що настає п’ятий період, який можна визначити як «експериментально-практичний». Він характеризується інтенсивним формуванням практичної психології після 1991 року. У цей час створюються системи психологічної допомоги конкретним групам людей з конкретними вадами, відхиленнями.
Безперечно, що депривація є особливою небезпекою у середовищі життєдіяльності сучасної людини. В.Франкл стверджує, у кожного часу свої проблеми і кожному часу потрібна конкретна допомога в подоланні труднощів, що сьогодні ми, по суті, маємо справу вже з фрустрацією екзистенційних потреб. Сьогодні людина вже не стільки страждає від почуття неповноцінності, як у часи Адлера, скільки від глибинного почуття втрати сенсу, яке пов'язане з відчуттям порожнечі [15]. Драматичне переживання людиною депривації екзистенціальних потреб - нудьга, апатія, відокремлення, відсторонення від Світу.
Отож, з метою пошуку сімейних форм піклування про дітей-сиріт пов’язано введення терміна у науковий оббіг. Теорія депривації увібрала в себе численні традиції вітчизняної психології, педагогіки та філософії.
Вперше дослідниками проблеми депривації були представники класичного психоаналізу: З.Фройд, Р.Шпіц, А.Фрейд, Дж.Боулбі, Д.Робертсон, С.Фрейберг, М.Малер, Д.Віннікота. У своїх працях вони зводять психічну депривацію у дитячому віці до материнської депривації, до взаємовідносин «мати - дитина».
Узагальненню багаточисленних емпіричних даних, що стосуються проблеми депривації, присвячено монографію чехословацьких авторів Й.Лангмейєра та З.Матейчека «Психологічна депривація у дитячому віці». У ній автори виокремлюють найважливіші потреби дитини в процесі її розвитку і, відповідно, форми депривації та можливості задовольнити ці потреби [8].
Л.Виготський в своїх працях довів, що реабілітація депривованих дітей має бути акцентована не в бік зміни реакції дитини, а саме - на ліквідацію причин депривації. Вчений трактує затримки розвитку як результат депривації спілкування й контактів із зовнішнім світом, оточуючими [2].
Згідно культурно - історичній концепції Л.С.Виготського, розвиток відбувається в процесі інтеріоризації культурно-історичного досвіду й соціальних стосунків, при цьому дорослий виступає для дитини в якості носія цього досвіду й найважливішого джерела розвитку[2; 3]. Тільки в постійному контакті з дорослим можлива інтеріоризація як основний механізм розвитку. Крім того, цей контакт сприяє формуванню в дитині потреби в прихильності до близького дорослого.
Однією з центральних ідей Л.С.Виготського є визначення найважливішою умовою розвитку дитини соціальну ситуацію її розвитку - систему стосунків між дитиною певного віку та соціальною дійсністю. Девіантна турбота перетворює соціальну «ситуацію розвитку» для дитини в ситуацію неможливості, сприяє виникненню у неї загальної напруги та на цьому фоні тяжких афективних станів. Таке розуміння повністю співпадає з положеннями теорії об’єктних відношень.
Сучасні дослідники проблеми депривації Я.О.Гошовський, І.В.Дубровіна, С.Ю.Мещерякова, В.С.Мухіна, Г.В.Сєм'я, Є.О.Смірнова, Є.А.Стребєлєва, Т. Н. Щасная, А. М. Прихожан, Н. М. Толстих, Т. І. Шульга, Л. М. Шипіцина, І. В. Ярославська у своїх наукових працях розглядають фактори, які обумовлюють появу різних видів депривації.
Провідну роль спілкування з дорослими у розвитку дітей, що виховуються в умовах психічної депривації, розглядали М.І.Лісіна, Л.Н.Галігузова, Т.В.Гуськова, І.А.Залісіна, Є.О.Смірнова.
Я.О.Гошовський підкреслює, що нехтування депривованою особистістю довколишнім мікросоціумом призводить до появи цілої низки психологічно дискомфортних станів, викривлених і роздроблених компонентів образу Я, що неминуче відбивається на всій структурі самосвідомості. Чітко простежується самозанурення, пригнічене самокопирсання, що реалізується в хисткому й хаотичному образі Я та в загальній особистісній дезадаптації [4; 5].
Особливу увагу дослідженню явища психічної депривації як наслідку негативного соціально-психологічного впливу, якого зазнають вихованці закладів інтернатного типу, приділяли Т.О.Басілова, В.І.Брутман, Л.С.Волинець, М.М.Малофеєв, Є.А.Стребєлєва та ін.
Отже, різні негативні впливи, які спостерігаються в звичних життєвих ситуаціях та супроводжуються негативними емоціями можуть стати пусковим механізмом психічної депривації та її небажаних наслідків. Причина виникнення депривації ґрунтуються на тому, яка психічна потреба обирається за базову, тобто в чому полягає суть недостатності, позбавлення, і як вони впливають на виникнення психічних порушень.
.2 Види депривації
Види депривації зазвичай виділяють в залежності від того, яка потреба не задовольняється. Чехословацькі автори Й.Лангмайєр та З. Матейчек у монографії «Психологічна депривація у дитячому віці» виділяють такі основні види депривації:
1.Депривація стимульна (сенсорна):недостатня кількість сенсорних стимулів або їх обмежена мінливість. З цим видом депривації стикаються в будинках дитини та інших інтернатних закладах.
Для повноцінного психічного розвитку дитина потребує середовища, забезпеченого стимулами різної модальності (тактильні, візуальні, акустичні подразники). Стимульний дефіцит або стимульне перевантаження можуть впливати і на фізіологічні процеси. Даний вид депривації виникає в збідненому середовищі при нестачі зорових, слухових, дотикових та інших стимулів або при розладах функцій основних органів чуття.
2.Депривація значень (когнітивна): виникає в умовах надто мінливого хаотичного або не досить мінливого зовнішнього середовища; структура зовнішнього світу без чіткого впорядкування і сенсу, яка не дає можливості розуміти, передбачати і регулювати необхідну для нормального розвитку специфічну стимуляцію. Деякі автори розглядають когнітивну депривацію як один з феноменів ранньої материнської депривації.
3.Депривація емоційного ставлення (емоційна):недостатня можливість для встановлення інтимного емоційного ставлення до певної особи або розрив такого емоційного зв’язку, якщо він уже був налагоджений. Оскільки для дитини такою близькою людиною найчастіше є мати, то емоційну депривацію в ранньому віці часто ототожнюють з материнською депривацією.
Термін «материнська депривація» застосовується для опису випадків, коли виявляються розірваними вузи прив’язаності між дитиною та матір’ю, якщо діти з раннього дитинства позбавлені материнської турботи, любові, уваги, опіки.
4.Депривація ідентичності (соціальна): обмежена можливість для засвоєння певної самостійної соціальної ролі через ідентифікацію з дорослою людиною або старшою дитиною (наприклад, в умовах неповної сім’ї або її відсутності) [2].
Окрім зазначених вище, існують і інші види депривації. Наприклад, з руховою депривацією людина стикається тоді, коли є обмеження в рухах (в результаті травми, хвороби або в інших випадках). Така депривація, не будучи безпосередньо психічною, надає тим не менш сильний вплив на психічний стан людини. Даний факт було неодноразово зафіксовано при проведенні відповідних експериментів (наприклад, коли людину розміщували у спеціальній звукоізольованій камері на ліжку, чи в спеціальній ванні) у неї виникало відчуття невагомості і повна відсутність будь-яких стимулів, люди довго не витримували і переривали дослідження, а хто витримав, в подальшому розвивались психічні розлади. Рухова депривація впливає і на психічний розвиток. Зокрема, у віковій психології отримані дані про те, що розвиток рухів у дитинстві є одним із факторів формування «Я образу».
У сучасній психології та суміжних гуманітарних науках існують деякі види депривації, що мають узагальнений характер або пов'язані з окремими аспектами існування людини в суспільстві: освітня, економічна, етична депривація і ін.. Окрім видів, існують різні форми прояву депривації, які за формою можуть бути явними чи прихованими.
Чинниками психічної депривації у дитячому віці є форми порушення зв’язку дитини із специфічним стимульним середовищем: ізоляція та сепарація. Ізоляція передбачає недостатність або...

Похожие материалы:

Реферат: Психологічні особливості формування та становлення характеру у підлітковому віці

Курсовая работа: Вплив соціальних мереж на зміст ціннісних орієнтацій у підлітковому віці

Курсовая работа: Депресивні стани в підлітковому середовищі, їх причини та профілактика

Курсовая работа: Теоретичний аналіз проблеми міжособистісного спілкування в підлітковому віці

Курсовая работа: Діагностика міжособистісних стосунків у підлітковому віці