Курсовая работа: Психологічні особливості видів пам'яті та їх прояви в процесі діяльності та поведінці

Наш психічний світ різноманітний і різнобічний. Завдяки високому рівню розвитку нашої психіки ми багато чого можемо і багато вміємо. У свою чергу, психічний розвиток можливо тому, що ми зберігаємо набутий досвід і знання. Все, що ми дізнаємося, кожне наше переживання, враження або рух залишають у нашій пам'яті відомий слід, який може тривати досить тривалий час і при відповідних умовах проявляється знову і ставати предметом свідомості.

Дата добавления на сайт: 22 августа 2024

Скачать работу 'Психологічні особливості видів пам'яті та їх прояви в процесі діяльності та поведінці':

ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Характеристика пам’яті як психічного процесу
.1 Теоретичний розгляд вітчизняними і зарубіжними дослідниками пам’яті, як психічного процесу
1.2 Психологічні особливості видів пам’яті
.3 Загальна характеристика процесів пам’яті
Розділ 2. Прояви та значення пам’яті в життєдіяльності людини
.1 Значення видів пам’яті у діяльності та житті людини
.2 Характеристика пам’яті різних вікових груп та шляхи її вдосконалення процесів пам’яті людини
Висновок
Список використаних джерел

ВСТУП
Наш психічний світ різноманітний і різнобічний. Завдяки високому рівню розвитку нашої психіки ми багато чого можемо і багато вміємо. У свою чергу, психічний розвиток можливо тому, що ми зберігаємо набутий досвід і знання. Все, що ми дізнаємося, кожне наше переживання, враження або рух залишають у нашій пам'яті відомий слід, який може тривати досить тривалий час і при відповідних умовах проявляється знову і ставати предметом свідомості. Тому під пам'яттю ми розуміємо запечатані, збереження, подальше впізнавання і відтворення слідів минулого досвіду. Саме завдяки пам'яті людина в стані накопичувати інформацію, не втрачаючи колишніх знань і навичок. Пам'ять займає особливе місце серед психічних пізнавальних процесів.
Пам'ять відіграє важливу роль у житті людини, тому її дослідження є актуальною темою на сьогоднішній день багатьох вітчизняних та зарубіжних психологів.
Розвиток людини як особистості, ускладнення її поведінки і поступове збагачення її діяльності відбувається за рахунок нагромадження індивідуального досвіду.
Його формування було б неможливим, якби відчуття, сприймання, думки, переживання, які виникають в корі головного мозку, безслідно зникали. Ніяка актуальна дія немислима поза процесами пам’яті, бо протікання будь-якого психічного акту передбачає утримання його елементів для скріплення з наступним. Без цього неможливий розвиток людини. Будучи найважливішою характеристикою всіх психічних процесів, пам’ять забезпечує єдність і цілісність особистості людини. Ця унікальна здатність пов'язана з мисленням, свідомістю, сприйняттям навколишнього світу і впливає на наше повсякденне життя та діяльність.
Мета нашої курсової роботи: теоретичне обґрунтувати та дослідити особливості видів пам’яті у процесі діяльності.
Предмет дослідження: Види пам’яті та їх прояви в процесі діяльності
Завдання дослідження:
.Здійснити теоретичний аналіз вітчизняних та зарубіжних джерел з проблеми пам’яті як психічного процесу.
2.Теоретично дослідити види пам’яті та особливості мнемічних процесів

Розділ 1. Характеристика пам’яті як психічного процесу
.1 Теоретичний розгляд вітчизняними і зарубіжними дослідниками пам’яті, як психічного процесу
Пам'ять - форма психічного відображення, яка полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, що робить можливим його повторне використання в діяльності або повернення в сферу свідомості. Пам'ять пов'язує минуле суб'єкта з його сьогоденням і майбутнім і є найважливішою пізнавальною функцією, що лежить в основі розвитку і навчання. [8]
Пам'ять - основа психічної діяльності. Без неї неможливо зрозуміти основи формування поведінки, мислення, свідомості, підсвідомості. Тому для кращого розуміння людини необхідно якомога більше знати про нашу пам'ять.
Образи предметів або процесів реальної дійсності, які ми сприймали раніше, а зараз подумки відтворюємо, називаються уявленнями.
Подання пам'яті є відтворенням, більш-менш точним, предметів чи явищ, які колись сприймались . Представлення уяви - це уявлення про предмети і явища, які в таких поєднаннях або в такому вигляді ніколи нами не сприймалися. Такі уявлення є продуктом нашої уяви. Уявлення уяви також ґрунтуються на минулих сприйняттях, однак ці останні служать лише матеріалом, з якого ми створюємо за допомогою уяви нові уявлення та образи.
Уявлення можуть бути зорові, слухові, нюхові, смакові і відчутні. Подання пам'яті на відміну від образів сприйняття, звичайно, блідіше, менш стійкі і не такі багаті деталями, але вони складають важливий елемент нашого закріпленого минулого досвіду.
Пам'ять - це відображення досвіду людини шляхом запам'ятовування, збереження і відтворення. На запам'ятовування сильно впливає емоційне ставлення людини до того, що запам'ятовується. Все те, що викликає у людини яскраву емоційну реакцію, відкладає глибокий слід у свідомості й запам'ятовується міцно і надовго. Продуктивність пам'яті багато в чому залежить і від вольових якостей людини. Таким чином, пам'ять пов'язана з особливостями особистості. Людина свідомо регулює процеси своєї пам'яті й керує ними, виходячи з тих цілей і завдань, які ставить у своїй діяльності. Пам'ять бере участь вже в акті сприйняття, так як без впізнавання сприйняття неможливо. Але пам'ять виступає і в якості самостійного психічного процесу, не пов'язаного зі сприйняттям, коли предмет відтворюється у відсутність його.
Упродовж століть створено чимало теорій (психологічних, фізіологічних, хімічних та ін.) про сутність і закономірності пам'яті. Вони виникали в межах певних напрямів психології, і тому розв'язували цю проблему з позицій відповідних методологічних принципів.До психологічних теорій пам'яті відносяться:
Поширення набули асоціаністська, гештальтпсихологічна, біхевіористична і діяльнісна теорії пам'яті.
Однією з перших психологічних теорій пам'яті, що досі не втратила наукового значення, була асоціаністська теорія. Вихідним принципом для неї стало поняття асоціації, що означає зв'язок, з'єднання. Механізм асоціації полягає у встановленні зв'язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості, та його відтворенні індивідом. Основними принципами утворення асоціацій між об'єктами є: збіг їхнього впливу в просторі і часі, схожість, контраст, а також їхнє повторення суб'єктом. В. Вундт уважав, що пам'ять людини складається з трьох видів асоціацій: вербальних (зв'язки між словами), зовнішніх (зв'язки між предметами), внутрішніх (логічні зв'язки значень). [9] Словесні асоціації розглядали як найважливіший засіб інтеріоризації чуттєвих вражень, завдяки чому вони ставали об'єктами запам'ятовування і відтворення.
Окремі елементи інформації, згідно з асоціаністською теорією, запам'ятовуються, зберігаються і відтворюються не ізольовано, а в певних логічних, структурно-функціональних і смислових зв'язках з іншими. Зокрема, встановили, як змінюється кількість елементів, що запам'ятовуються, залежно від повторень ряду елементів і розподілу їх у часі та як зберігаються у пам'яті елементи ряду, що запам'ятовуються, залежно від часу, який минув між заучуванням і відтворенням.
Завдяки асоціаністській теорії були відкриті й описані механізми та закони пам'яті. Наприклад, закон забування Г. Еббінгауза. Він сформульований на основі дослідів із запам'ятовуванням трилітерних безглуздих складів. [2] Відповідно до цього закону після першого безпомилкового повторення серії таких складів забування відбувається досить швидко. Впродовж першої години забувається до 60% усієї отриманої інформації, а через 6 днів - понад 80%.
Слабкою стороною асоціанізму став його механізм, пов'язаний з абстрагуванням від змістової, мотиваційної і цільової активності пам'яті. Не враховано, зокрема, вибірковості (різні індивіди не завжди запам'ятовують взаємопов'язані елементи) та детермінованості (деякі об'єкти зберігаються в пам'яті після одноразового сприймання міцніше, ніж інші - після багаторазового повторення) пам'яті.
Рішучої критики зазнала асоціаністська теорія пам'яті від гештальтпсихології. Вихідним поняттям нової теорії було поняття гештальт-образ як цілісно організована структура, яка не зводиться до суми її частин. У цій теорії особливо підкреслювали значення структурування матеріалу, доведення його до цілісності, організації в систему при запам'ятовуванні й відтворенні, а також роль намірів і потреб людини в процесах пам'яті (останнє пояснює вібірковість мнемічних процесів).
У дослідженнях, що ґрунтувалися на гештальт-теорії пам'яті, встановлено чимало цікавих фактів. Наприклад, феномен Зейгарнік: якщо людям запропонувати серію завдань, а через деякий час перервати їх виконання, то виявляється, що згодом досліджувані майже вдвічі частіше згадують незавершені завдання, ніж завершені. [10] Пояснюється це явище так. При отриманні завдання у досліджуваного виникає потреба його виконати, яка в процесі виконання зростає (таку потребу науковий керівник експерименту Б. Зейгарнік назвав квазіпотребою). Ця потреба цілком реалізує себе, коли завдання виконано, і залишається незадоволеною, якщо воно не доведене до кінця. Мотивація завдяки зв'язку з пам'яттю, виливає на її вибірковість, зберігаючи в ній сліди незавершених завдань.
Пам'ять, згідно з цією теорією, суттєво визначається будовою об'єкта. Відомо, що погано структурований матеріал запам'ятати дуже важко, тоді як добре організований - легко, практично без повторень. Коли матеріал не має чіткої структури, індивід часто розчленовує або об'єднує його шляхом ритмізації, симетризації тощо. Людина сама прагне перебудувати матеріал для того, щоб він краще запам'ятався.
Але не тільки організація матеріалу визначає ефективність пам'яті. Гештальтисти не дослідили чітких взаємозв'язків між об'єктивною структурою матеріалу, активністю суб'єкта і продуктивністю пам'яті. Водночас найважливіші досягнення цієї теорії - вивчення пам'яті у зв'язку з перцептивними та іншими психічними процесами - зіграли важливу роль у становленні багатьох психологічних концепцій.
Біхевіористична теорія пам'яті виникла на ґрунті прагнення впровадити в психологію об'єктивні наукові методи. Дослідники-біхевіористи зробили великий внесок у розвиток експериментальної психології пам'яті, зокрема, створили багато методик, які дають змогу отримати її кількісні характеристики. Використовуючи схему умовного рефлексу І.П. Павлова ("стимул-реакція"), її представники прагнули встановити закони пам'яті як самостійної функції, абстрагуючись від конкретних видів діяльності людини і максимально регламентуючи активність досліджуваних.
У біхевіористичній теорії пам'яті підкреслено роль вправ, необхідних для закріплення матеріалу. В процесі закріплення відбувається перенесення навичок - позитивний або негативний вплив результатів попереднього навчання на подальше. На успішність закріплення впливає також інтервал між вправами, міра подібності та обсяг матеріалу, ступінь научіння, вік та індивідуальні відмінності між людьми. Наприклад, зв'язок між дією та її результатом то краще запам'ятовується, що більше задоволення викликає цей результат. І навпаки, запам'ятовування слабшатиме, якщо результат виявиться небажаним чи байдужим (закон ефекту за Е. Торндайком). [19]
Досягнення цієї теорії пам'яті сприяли становленню програмованого навчання, інженерної психології. її представники вважають біхевіоризм практично єдиним об'єктивним підходом до досліджуваних явищ.
Погляди на проблему пам'яті прихильників біхевіоризму та асоціаністів виявилися дуже близькими. Єдина суттєва відмінність між ними полягає у тому, що біхевіористи наголошують на ролі вправ у запам'ятовуванні матеріалу і багато уваги приділяють вивченню роботи пам'яті у процесі научіння.
Діяльнісна теорія пам'яті спирається на теорію актів, представники якої (Ж. Піаже, А. Валлон, Т. Рібо та ін.) розглядають пам'ять як історичну форму діяльності, вищий прояв якої - довільна пам'ять. [3] Мимовільну пам'ять вони вважали біологічною функцією, у зв'язку з чим заперечували наявність пам'яті у тварин, а також у дітей до 3-4 років.
Принцип єдності психіки і діяльності, що сформулювали Л. Виготський, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн, став основоположним у проведених на основі цієї теорії дослідженнях пам'яті. Л.С. Виготський дослідив пам'ять у плані "культурно-історичної концепції". [2] Специфіку вищих форм пам'яті він бачив у використанні знаків-засобів, предметних і вербальних, за допомогою яких людина регулює процеси запам'ятовування і відтворення. Тільки при таких умовах пам'ять із натуральної (мимовільної) перетворюється на опосередковану (довільну), яка виявляється як особлива самостійна форма "мнемічної діяльності". Розвиваючи услід за П. Жане ідею інтеріоризації, Л. Виготський розрізняв зовнішні форми мнемічної діяльності як "соціальні" і внутрішні - як "інтрапсихологічні", які генетично розвиваються на основі зовнішніх.
Науковці розробляли генетичний метод вивчення пам'яті, визначали шляхи її експериментального вивчення у зв'язку з роллю провідної діяльності у певному віці, взаємозв'язки з іншими психічними процесами - перцептивними, розумовими, емоційно-вольовими.
Доведено, що людина поступово оволодіває своєю пам'яттю, вчиться керувати нею. Це засвідчують результати експерименту: дошкільникам, школярам і студентам пропонували для запам'ятовування і наступного відтворення 15 слів. Потім при запам'ятовуванні вже інших 15 слів цим групам досліджуваних надавали допоміжні засоби - картинки із зображеннями різних предметів, прямо не пов'язаних зі змістом слів. Як з'ясувалося, введення допоміжних засобів практично не поліпшує запам'ятовування дошкільників, проте істотно допомагає школярам. У групі студентів результат запам'ятовування з картинками гірший, ніж у школярів.
Ці дані пояснюють тим, що запам'ятовування дошкільників є безпосереднім, природним. Школярі вже починають оволодівати власною поведінкою і пам'яттю, тому здатні користуватися при запам'ятовуванні допоміжними засобами. Запам'ятовування у них перебуває на етапі переходу від зовнішнього, безпосереднього до внутрішнього, опосередкованого процесу. Студентам вже не потрібні зовнішні засоби - вони володіють внутрішніми засобами запам'ятовування. Опитування студентів показало, що такими засобами (асоціації, групування слів, створення образів, повторення) вони користувались від самого початку експерименту. У цьому разі їхня перевага була цілком очевидною.
Отже, розвиток пам'яті відбувається через розвиток запам'ятовування за допомогою зовнішніх знаків - стимулів. Потім ці стимули інтеріоризуться і стають внутрішніми засобами, користуючись якими, індивід починає керувати своєю пам'яттю. Вона перетворюється на складно організовану активність, необхідну в процесі пізнання. Не підкріплена тренуванням, добра природна пам'ять істотно не впливає на успіхи індивіда.
Представники діяльнісної теорії пам'яті вивчали цей психічний процес у зв'язку з операційною, мотиваційною і цільовою структурами конкретних видів діяльності. П. Зінченко розробив концепцію мимовільної пам'яті як активного процесу, який завжди включений у структуру пізнавальної чи практичної діяльності. О. Смирнов розкрив роль інтелектуальної та інших форм активності суб'єкта при довільному і мимовільному запам'ятовуванні. [13]
Основними результатами діяльнісного підходу до вивчення пам'яті є розкриття закономірностей довільної і мимовільної пам'яті, форми взаємодії з іншими процесами, практична спрямованість на її вивчення в структурі різних видів діяльності.
Водночас слід зазначити, що ця теорія приділяє недостатньо уваги статистичній характеристиці процесів пам'яті. Простежується суперечливість в її понятійному апараті: пам'ять трактують і як елемент структури діяльності, і як її побічний продукт, і як самостійну діяльність.
Найважливіші положення вчення І. Павлова про закономірності вищої нервової діяльності набули подальшого розвитку в фізіологічній та фізичній теоріях. [21]
Згідно з поглядами вченого, матеріальною основою пам'яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати умовні рефлекси. Саме утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв'язків складає фізіологічний механізм пам'яті. Утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом є умовним рефлексом, що становить фізіологічну основу запам'ятовування.
Для розуміння причинної зумовленості пам'яті важливого значення набуває поняття підкріплення. І. Павлов розкриває його як досягнення безпосередньої мети дії індивіда або стимул, який мотивує дію, збіг новоутвореного зв'язку з досягненням мети дії. Збіг зв'язку з досягненням мети веде до того, що він залишається й закріплюється. Таким чином, фізіологічне розуміння підкріплення співвідноситься з психологічним поняттям мети дії. Саме це є актом злиття фізіологічного та психологічного аналізу механізмів пам'яті, тобто основна життєва функція цього психічного процесу спрямована не в минуле, а майбутнє. Запам'ятовування того, що "було", не мало б сенсу, якби його не можна було б використати для того, що "буде".
До фізіологічної теорії приєднується фізична теорія пам'яті, що досліджує нейрофізіологічний рівень її механізмів. Згідно з цією теорією, проходження збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає фізичний слід, який веде до механічних та електронних змін у місці сполучення нервових клітин (синапсах). Зміни полегшують повторне проходження імпульсу знайомим шляхом. Ці погляди називають теорією нейронних моделей.
Зокрема, при зоровому сприйманні предмета відбувається обстеження предмета оком по контуру. Цей перцептивний процес супроводжується рухом імпульсу у відповідній групі нервових клітин, які ніби моделюють сприйнятий об'єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Створення та активізація нейронних моделей є основою процесів запам'ятовування, зберігання та відтворення.
У межах цієї теорії виявлено, що аксони, які відходять від тіла клітин, з'єднуються з дендритами іншої клітини чи повертаються до своєї клітини. Це створює можливість циркуляції реверберуючих кіл збудження різної складності та самозарядження клітини, причому збудження не виходить за межі певної системи.
Пам'ять людини функціонує як на психологічному, фізіологічному, так і на молекулярному, хімічному рівнях. Прихильники хімічної теорії пам'яті вважають, що специфічні хімічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, зберігання і відтворення, а саме: перегрупування в нейронах білкових молекул нуклеїнових кислот. Дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) є носієм родової пам'яті: вона містить генетичні коди організму, визначаючи генотип. Рибонуклеїнова кислота (РНК) - основа індивідуальної пам'яті. Збудження нейронів підвищує вміст у них РНК, і необмежена кількість змін її молекул є базою збереження великої кількості слідів збудження. Зміну структури РНК учені пов'язують із тривалою пам'яттю.
Успіхи біохімічних досліджень дали можливість сформулювати припущення про дворівневий характер процесу запам'ятовування. На першому рівні, відразу після впливу подразника, в мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси в клітині. Цей рівень триває секунди або хвилини і є механізмом короткочасної пам'яті. Другий рівень - власне біохімічна реакція - пов'язаний з утворенням протеїнів і характеризується незворотністю хімічних змін у клітинах та вважається механізмом тривалої пам'яті.
Біохімічні дослідження дають підґрунтя для оптимістичних...