Курсовая работа: Стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції скачать бесплатно

Главная страница >> Курсовая работа >> Психология >> Стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції

Курсовая работа: Стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції

Актуальність теми. Важливими умовами функціонування демократичного суспільства є виховання в молодого покоління толерантності і вміння знаходити компроміс.

Дата добавления на сайт: 20 сентября 2024

Скачать работу 'Стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції':

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ
КАФЕДРА ПСИХОЛОГІЇ ТА ПЕДАГОГІКИ
КУРСОВА РОБОТА
із загальної психології
на тему: Стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції
Студента (ки) _____ курсу ______ групи
напряму підготовки «Психологія»
Чабан Ю.В.
Керівник: професор кафедри психології та педагогіки доктор психологічних наук, професор Хохліна О.П.
КИЇВ - 2014
ВСТУП
Актуальність теми. Важливими умовами функціонування демократичного суспільства є виховання в молодого покоління толерантності і вміння знаходити компроміс. Сьогодні вища школа має сприяти розвиткові демократичної культури, формуванню в студентської молоді практичних умінь адаптуватись до життя, бути мобільними, соціально здатними до комунікації. Метою вищого навчального закладу, крім професійного становлення особистості, стає забезпечення таких педагогічних умов, які максимально сприятимуть опануванню студентами простором соціальної взаємодії, реалізації ними основних ставлень: відкритості, поваги до інших, толерантності, готовності до сприйняття нового, співпраці, відповідальності за свої дії. Місце і роль здатності до саморегуляції в житті людини досить очевидні за умови прийняття до уваги того, що практично все її життя виступає як множина форм діяльності, вчинків, комунікативних актів та інших форм цілеспрямованої активності. Від якісних характеристик процесу саморегуляції залежить успішність, продуктивність, надійність і кінцевий результат будь-якого акту цілеспрямованої активності, у тому числі й спілкування.
Проблемі спілкування особистості в різних аспектах сучасні науковці приділяють значну увагу. Філософсько-методологічні основи спілкування розглянуто в працях М.С. Кагана, Б.Д. Паригіна, С.Л. Рубінштейна та ін. Педагогічний аспект розвитку індивідуальних комунікативних можливостей вивчали В. В. Рижов, М. В. Савчин, С. В. Терещук, Т. М. Титаренко та ін. Проблема стильових особливостей спілкування відображена у працях Т.О. Аргентової, Ю.С. Крижанської, В.П. Третякова, Р.Люсьєра, В. В. Латинова, Є. В. Руденського, О. П. Хохліної та ін.
Проте і на сьогодні проблема спілкування, зокрема його стильових особливостей у зв’язку з особистісними детермінантами, зокрема зі здатністю до саморегуляції, потребує подальшого дослідження.
Об’єкт дослідження - процес спілкування студентів та його стильові особливості.
Предмет дослідження - стильові особливості спілкування студентів у зв’язку з їх здатністю до саморегуляції.
Мета дослідження - вивчення стильових особливостей спілкування студентів, їх здатності до саморегуляції та з’ясування наявності та характеру зв’язку між ними
Відповідно до мети визначено основні завдання:
. На основі теоретичного аналізу літературних джерел з’ясувати сутність проблеми спілкування та його стильових особливостей, її основних питань та ключових понять.
. Емпірично вивчити стильові особливості спілкування студентів та їх здатність до саморегуляції.
. З’ясувати наявність та характер зв’язку між досліджуваними явищами.
Методи дослідження. Для розв’язання першого завдання використовувався аналіз психологічної літератури. Для розв’язання другого завдання використовувались: методика «Спрямованість особистості в спілкуванні (СОС)»; діагностика схильності до конфліктної поведінки за методикою К.Томаса в адаптації Н.В.Гришиної; методика В. І. Моросанової «Стильова саморегуляція поведінки людини»; методи якісної та кількісної обробки даних.
Емпірична база дослідження. У дослідженні взяли участь 25 студентів другого курсу навчально-наукового інституту права та психології Національної академії внутрішніх справ, які навчаються за спеціальністю « Правознавство».
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ дослідження стильових особливостей СПІЛКУВАННЯ
1.1 Суть та стилі спілкування
Спілкування займає винятково важливе місце в житті кожної людини й відіграє настільки значиму роль у сучаснім суспільстві, що представляється правомірним розглядати його як найважливішу категорію, що має методологічну значимість для розвитку сучасної науки, освіти, культури.
У психології відсутнє загальноприйняте визначення спілкування. Як правило, даються описові визначення, що вказує на основні функції або сторони спілкування. Так, Б. Д. Паригін відзначає, що спілкування - це «складний і багатогранний процес, що може виступати в той саме час і як процес взаємодії індивідів, і як інформаційний процес, і як ставлення людей одне до одного, і як процес взаємовпливу один на іншого, і як процес співпереживання й взаємного розуміння один одного» [21, с. 178].
За твердженням О. О. Леонтьєва, у сучасній науці про спілкування існує настільки величезна кількість взаємовиключних визначень спілкування (комунікації), що питання про дефініцію цього поняття стає, можна сказати, самостійною науковою проблемою [15, с. 26]. На думку І. О. Зимньої дотепер не досягнута єдність у тлумаченні самого поняття «спілкування», його форм, механізмів [6, с. 323].
Так, наприклад, у словнику по педагогіці (за редакцією Г. М. Коджаспирової і О. Ю. Коджаспирова) спілкування розглядається як складний, багатоплановий процес встановлення й розвитку контактів між людьми, породжуваний потребами в спільній діяльності та який включає в себе три різні процеси: комунікацію (обмін інформацією), інтеракцію (обмін діями) і соціальну перцепцію (сприйняття й розуміння партнера) [8, с. 216].
Трактування Е. І. Рогова подібне з вищевикладеним визначенням, хоча автор додає, що «… спілкування здійснюється знаковими засобами взаємодії суб'єктів, викликане потребами спільної діяльності й спрямоване на значиму зміну в стані, поведінці й індивідуально-значеннєвих утвореннях партнера» [22, с. 6-7].
Важко не погодиться з думкою В. С. Кукушина в тому, що «спілкування - процес безпосередніх взаємин, звернення людей друг до друга, заснований на розумному понятті й навмисній передачі знань, думок і переживань відповідно до соціальних норм і умовами здійснюваної діяльності» [13, с. 48].
Даний перелік визначень є далеко не повним, але навіть представлені варіанти говорять про те, наскільки різноманітні підходи авторів до визначення поняття «спілкування». Таким чином, очевидно, що спілкування виступає найважливішим фактором розвитку людину. Саме в спілкуванні зароджуються, існують і проявляються психічні процеси, стани й особливості поведінки людини.
За М. М. Обозовим, Я. Л. Коломинським структура взаємодії та спілкування людей має декілька компонентів (табл. 1.1) [19].
З таблиці 1.1 бачимо, що при спілкуванні особистості обмінюються інформацією, думками, почуттями. Тому спілкування можна охарактеризувати як взаємодію, взаємовплив, обмін думками, комунікацію, прийняття та передачу інформації, розуміння та сприймання один одного [2, с. 9].
Таблиця 1.1
Компоненти структури спілкування (за М. М. Обозовим, Я. Л. Коломинським)
Компоненти спілкування Характеристика компонентів
1 Поведінковий Виражає наслідки діяльності та вчинків, міміка, мова, жести, пантоміміка тощо
2 Афектний (емоційний) Виявляється в різних емоційних станах і може бути зафіксований на рівні фізіологічної реєстрації суб'єктивних звітів
3 Когнітивний (пізнавальний) Включає всі психічні процеси, що пов'язані з пізнанням навколишнього світу й самого себе (пам'ять, уява, мислення, сприйняття тощо)
Спілкування є складною комунікативною діяльністю людини, суб’єктом якої є особистість, що включена в суспільні відносини [11].
Тому доцільно охарактеризувати такі функцій спілкування (табл. 1.2).
Таблиця 1.2
Функції спілкування
Функція Мета спілкування
1 Контактна Встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому та передачі повідомлення й підтримання взаємозв'язку у формі постійної взаємозорієнтовавості
2 Інформаційна Обмін повідомленнями: прийом, передавання певних відомостей у відповідь на запит, я також обмін думками, рішеннями тощо
3 Спонукальна Стимуляція активності партнера по спілкуванню, яка спрямовує його на виконання тих чи інших дій
4 Координаційна Взаємна орієнтованість і узгодженість дій при організації спільної діяльності
5 Розуміння Адекватне сприйняття змісту повідомлення й розуміння партнерами один одного: намірів, налаштувань, переживань, станів
6 Емоційна Взаємний обмін емоціями, а також зміна власних переживань та емоційних станів
7 Встановлення відносин Усвідомлення свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистих та інших зв'язків спільноти, в якій треба діяти індивіду
8 Виявлення впливу Зміна стану, поведінки, особистісно-смислових утворень партнера, а також його намірів, налаштувань, думок, рішень, уявлень, потреб, дій, активності тощо
Спілкування здійснюється на різних рівнях. Рівні спілкування визначаються загальною культурою взаємодіючих об'єктів, їх індивідуальними й особистісними характеристиками, особливостями ситуації, соціальним контролем, ціннісними орієнтаціями, що спілкуються, їх відношенням друг до друга. Н. С. Єфімова виділяє наступні рівні спілкування [5, с. 8-14]:
) самий примітивний рівень спілкування - фатичний, який припускає простий обмін репліками для підтримки розмови, не має глибокого змісту;
) інформаційний рівень спілкування припускає обмін цікавої для співрозмовників новою інформацією, що є джерелом емоційної, розумової, поведінкової активності людини;
) особистісний рівень спілкування характеризує таку взаємодію, при якому суб'єкти здатні до глибокого саморозкриття й збагненню сутності іншої людини, самого себе й навколишнього світу. Він побудований на позитивному ставленні до себе, інших людей і навколишнього світу в цілому. Це вищий духовний рівень спілкування.
У різних визначеннях спілкування розглядається не тільки як «процес», як «умова здійснення різних форм життєдіяльності людини», як «засіб досягнення різних цілей і задоволення різних потреб», але й як «самостійна комунікативна діяльність». При цьому виділення певних аспектів спілкування залежить від вихідних теоретичних позицій авторів і конкретних дослідницьких завдань.
Таким чином, всі наявні визначення спілкування, з погляду завдань нашого дослідження, можуть бути умовно поділені на два класи: 1) спілкування як самостійний вид людської діяльності; 2) спілкування як не діяльність (процес, засіб, умова здійснення інших людських діяльностей).
Безумовно, у даній роботі неможливо дати повну характеристику такого складного й багато аспектного поняття як «спілкування». Але, наведені роботи відомих педагогів та психологів, таких як О. О. Леонтьєв, Е. І. Рогов, Н. С. Єфімова й ін., яскраво показують, наскільки суперечливі бувають погляди в розгляді тих або інших аспектів вивчення поняття «спілкування», а також наскільки складним є цей процес за своєю структурою.
Індивідуальність людини у взаємодії з іншими реалізується і через стиль спілкування. Найяскравіше стиль спілкування виявляється у ділових партнерів, керівника і підлеглого. Стиль спілкування - це індивідуальна система способів та прийомів, які використовує співрозмовник під час стосунків з іншими людьми .
У кожної людини складаються певні стереотипи взаємодії з іншими, які й визначають її стиль спілкування, залежать від індивідуальних якостей особистості. Стиль спілкування тісно пов'язаний з психологічними особливостями особистості. Він не є природженою якістю, а формується і змінюється в процесі взаємодії, зумовлений культурними цінностями найближчого середовища, традиціями, усталеними нормами поведінки, отже, його можна коригувати й розвивати.
У сучасних психологічних дослідженнях зустрічається три основних концептуальні підходи до вивчення стилів діяльності та спілкування: нормативний, ситуаційний, особистісний.
Нормативний підхід полягає у визначенні найбільш ефективних, загальних для всіх працівників стилів професійного спілкування чи діяльності. Найчастіше розробники таких стилів описують необхідні для здійснення ефективного спілкування риси. Вони припускають, що існує єдиний для всіх стиль спілкування, який є найбільш оптимальним для виконання тієї чи іншої професійної ролі, безвідносно до індивідуальних особливостей особистості і різноманіття ситуацій професійного спілкування.
У ситуаційному підході увага акцентується на зовнішніх особливостях ситуації спілкування, а саме: позиції та поведінці партнерів зі спілкування, контексті, у якому відбувається спілкування, характері завдань, що потрібно виконати. Яскравим прикладом ситуаційного підходу до проблеми стилю спілкування є підхід Т. Є. Аргентової, яка під стилем спілкування розуміє «рухливу систему використання засобів і способів спілкування, що змінюється залежно від ситуації» [1, c. 130].
На основі ступеня адекватності засобів та способів спілкування Т. Є. Аргентова виокремлює гнучкі, ригідні і перехідні стилі спілкування. Під адекватністю стилю спілкування ситуації автор розуміє відповідність засобів та способів спілкування, які використовує особистість, характеру міжособистісних стосунків у групі, психологічним особливостям партнерів, специфіці й організації спільної діяльності.
Перехідний стиль спілкування є проміжним між гнучким і ригідним стилями. Ю. С. Крижанська та В. Г. Третяков розрізняють ритуальне, маніпулятивне і гуманістичне спілкування. Основною метою партнерів у ритуальному спілкуванні є підтримка зв’язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена спільноти. При цьому важливо, що партнер розглядається як необхідний атрибут виконання ритуалу [11].
Маніпулятивний стиль спілкування передбачає, що до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішньої стосовно нього мети. У маніпулятивному спілкуванні ми подаємо партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у цей момент. Якщо мета партнерів зі спілкування є різною, перемагає той, хто виявиться більш досконалим маніпулятором: краще знає партнера, розуміє мету, знає техніку спілкування.
Гуманістичний стиль - це особистісне спілкування, що надає можливість задовольнити такі людські потреби, як потреба у розумінні, потреба у співчутті. У цьому стилі спілкування (більше, ніж в інших стилях) прослідковується залежність від індивідуальності, партнер сприймається цілісно, без розподілу на потрібні та непотрібні функції, на важливі і неважливі в цей момент якості.
Більш детальний підхід до визначення та класифікації ситуаційних стилів ділового спілкування запропонував Р. Люсьєр [27]. На його думку поведінка людини характеризується комбінацією, яке складається з двох вимірів: спрямованістю на завдання і спрямованістю на стосунки. Цим вимірам також є властивою сила чи слабкість вияву, що залежить від кількості зусиль, спрямованих на досягнення мети у процесі спілкування. Отже, Р. Люсьєр виокремлює чотири стилі ділового спілкування: автократичний, консультативний, партнерський та стиль невтручання.
У межах особистісного підходу стиль спілкування можна визначити як «індивідуально стабільну форму комунікативної поведінки людини, яка виявляється в будь-яких умовах взаємодії: ділових і особистісних стосунках, у стилі керівництва ..., у способах прийняття та здійснення рішень, у прийомах психологічного впливу на людей, у методах розв’язання і попередження міжособистісних та ділових конфліктів» [7, c. 9].
Саме у межах цього підходу виникло поняття індивідуального стилю діяльності й індивідуального стилю спілкування, яке у свою чергу дало поштовх для розвитку двох напрямків, у яких у сучасній науці розглядається індивідуальний стиль: 1. Індивідуально-типологічного, що полягає у вивченні індивідуально-типологічних детермінант стилів, їх диференціації, виявленні системоутворюючих характеристик, побудові та описі типологій. 2. Суто індивідуального, основним вихідним принципом якого є розуміння неповторності кожної особистості.
Так, В. В. Латинов на основі двох чинників (домінування - підкорення, дружелюбність - ворожість), які він одержав за допомогою факторного аналізу шести інших підфакторів, виокремлює: відчужений, покірний, збалансований, опікуючий і владний стилі комунікативної поведінки [14].
Є. В. Руденський визначає стиль спілкування як індивідуально-типологічні особливості взаємодії між людьми. Фундаментом стилю спілкування особистості, на його думку, є її морально-етичні установки й оцінки соціально-етичних установок суспільства. До найбільш розповсюджених стилів спілкування він відносить творчо-продуктивний, дружній, дистанційний, пригнічуючий, популістський, стиль загравання, вимогливий, діловий і позиційний стиль спілкування [25].
М. С. Коваль розрізняє домінантний, м’який, статусно-рольовий, особистісно-відкритий, доброзичливий, агресивний стилі спілкування. Він також зазначає, що ефективне спілкування передбачає здатність до гнучкого переходу від одного стилю до іншого, більш адекватного ситуації. Тому найбільш продуктивним, на його думку, є гармонійний стиль спілкування, у якому зазначені параметри виявляються в збалансованому вигляді, відповідно до ситуаційних умов професійної взаємодії [7].
За І. Л. Руденко, існує дев’ять стилів спілкування: стиль влади, стиль наставництва, стиль опіки, стиль суперництва, стиль єдності, стиль самодискредитування, стиль скарг, стиль пошуку підтримки, стиль слухняності [24, c. 10].
Що лежить в основі стильових особливостей спілкування, тобто якими особистісними особливостями людини вони визначаються, - одне з найбільш актуальних питань у психології спілкування. Виходячи з того, що однією з найважливіших та вершинних ознак особистості є її здатність до саморегуляції, ми припустили, що вона має значення й для становлення особливостей спілкування як однієї з форм активності людини. У зв’язку з цим розглянемо, як розглядається у психології суть саморегуляції.
1.2 Суть саморегуляції як можливої детермінанти становлення стильових особливостей спілкування
Поняття «саморегуляція» є досить складним і багатозначним та використовується у різних науках і теоріях з різними змістовими відтінками. Значний внесок у вирішення проблем саморегуляції зробили вчені, які досліджували прояви цього феномена в різних видах діяльності. Так, зокрема, П.Ф. Ломов зазначав, що, вивчаючи діяльність, психологія розкриває механізми психічної регуляції цієї діяльності, тобто ті процеси, які забезпечують адекватність діяльності її предмету, засобам і умовам [16, с 215].
Найбільш повно операційно-технічний рівень психологічної саморегуляції розроблений О. А. Конопкіним на прикладі сенсомоторної діяльності. Процес саморегуляції вчений розглядає як систему функціональних ланок, які забезпечують створення і динамічне існування у свідомості людини цілісної моделі її діяльності.
Аналізуючи положення концепцій у різних галузях психологічної науки, можна зробити висновок, що в людини, на відміну від інших живих організмів, процеси саморегуляції відбуваються на різних за своєю складністю і змістом рівнях. Нижчий рівень саморегуляції в людини - біологічна саморегуляція. Вона є аналогічною до саморегуляції, що властива переважній більшості живих істот, і забезпечує успішну взаємодію...

Учебные метериалы

Прочие разделы