Курсовая работа: Управління процесом формування комунікативної компетентності керівника підрозділу вищого навчального закладу

Актуальність теми дослідження. У підготовці майбутніх фахівців склалася усталена система підготовки кадрів, в якій використовуються традиційні форми проведення занять: лекції, практичні заняття, лабораторні роботи, консультації, заліки, екзамени, різноманітні форми позааудиторної роботи.

Дата добавления на сайт: 25 сентября 2024

Скачать работу 'Управління процесом формування комунікативної компетентності керівника підрозділу вищого навчального закладу':

КУРСОВА ПРОЕКТ
"Управління процесом формування комунікативної компетентності керівника підрозділу вищого навчального закладу"
Зміст
Вступ
1. Теоретичні основи управління процесом формування комунікативної компетентності керівника підрозділу вищого навчального закладу
1.1 Сутність (дефініція) поняття "комунікативної компетентності керівника"
1.2. Специфіка управління процесом формування комунікативної компетентності керівника
.3. Характеристика професійного спілкування керівника підрозділу вищого навчального закладу
Висновки до розділу 1
2. Аналіз системи управління процесом формування комунікативної компетентності керівника структурного підрозділу вищого навчального закладу
2.1 Аналіз рівня сформованості комунікативних якостей особистості керівника структурного підрозділу вищого навчального закладу
2.2 Комунікативні особливості стилю керівництва фахівця вищого навчального закладу у сучасних умовах
2.3 Оцінка ефективності комунікативної компетентності керівника підрозділу вищого навчального закладу
Висновки до розділу 2
Висновки
Список використаних джерел
комунікативний компетентність керівник навчальний
Вступ
Актуальність теми дослідження. У підготовці майбутніх фахівців склалася усталена система підготовки кадрів, в якій використовуються традиційні форми проведення занять: лекції, практичні заняття, лабораторні роботи, консультації, заліки, екзамени, різноманітні форми позааудиторної роботи.
У зв’язку з переходом на компетентнісну основу в підготовці майбутніх фахівців виникає потреба у зміні технологій, форм і методів проведення занять, що дозволить уникнути наслідків наявної суперечності між теоретичною підготовкою й ефективністю практичної роботи фахівців.
Міжособистісне спілкування є необхідною передумовою буття людей, без якого неможливе повноцінне формування не лише окремих психологічних функцій, процесів та якостей людини, але і особистості в цілому. Ось чому вивчення цього складного психологічного феномену, що має багатоступеневу структуру і тільки йому притаманні характеристики, є актуальним для психологічної науки.
Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає засобом передачі суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб’єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спілкуванні людина формується й самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування - налагодження певних стосунків з іншими людьми, відповідно - реалізація своїх професійних обов’язків.
Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв’язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особистісне спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування.
Спілкування тісно пов’язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не тільки суб’єкт-об’єктні (людина - предмет діяльності), а й суб’єкт-суб’єктні відносини (людина - людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб’єктів діяльності.
Практичне розв’язання завдань сучасної вищої освіти можливе за умови належної підготовленості керівників, здатних ефективно здійснювати управління структурними підрозділами вищого навчального закладу (далі -ВНЗ), організовувати діяльність особистості, групи, колективу в складних умовах сьогодення. Йдеться насамперед про розвиток тих індивідуально-психологічних якостей керівника, що можуть забезпечити ефективну реалізацію функцій його професійної діяльності як управлінця. Особливо важливі комунікативні якості керівника структурного підрозділу ВНЗ, оскільки керівництво є процесом його взаємодії з колективом людей, зокрема з учасниками навчально-виховного процесу, для налагодження оптимальних взаємовідносин і досягнення найкращих результатів у реалізації мети управління. Його комунікативна компетентність формується за допомогою спеціально організованих дій, створення проблемних ситуацій, упровадження спеціальних засобів і методів психолого-педагогічного впливу, майстерності педагога, його вміння правильно організувати навчально-виховний процес.
Отже, питання професійного спілкування фахівця в умовах ВНЗ є проблемним і має важливе значення для управлінської діяльності в цілому, оскільки така діяльність найчастіше пов’язана саме зі взаємодією та впливом на свідомість людей. Наведеним проблемним позиціям присвячено значну кількість наукових праць та досліджень науковців з окресленої проблематики: В. Г. Андросюка, Д. О. Александрова, О. М. Бандурки, Н. В. Бахарєвої, В. Л. Васильєва, А. В. Дулова, Ю. Н. Ємельянова, М. І. Єникеєва, Л. І. Казміренко, Л. М. Карамушки, М. В. Костицького, М. С. Кравицького, Р. Л. Кричевського, Н. В. Лигун, В. Г. Лукашевича, Н. Е. Милорадової, І. М. Охріменка, О. М. Столяренка, Р. Х. Шакурова та інших вчених. З огляду на доволі значний обсяг наукових пошуків з даної проблематики заслуговують на увагу питання професійного спілкування фахівця в умовах ВНЗ та розвитку комунікативних якостей керівників підрозділів ВНЗ, особливостей професійно-психологічної підготовки керівників та застосування методів психолого-педагогічного впливу в їх управлінській діяльності тощо. У комплексі все це й визначило необхідність проведення відповідного теоретичного осмислення та аналізу.
Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є обґрунтування теоретико-прикладних засад управління процесом формування комунікативної компетентності керівника підрозділу вищого навчального закладу.
Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувались такі завдання:
проаналізувати загальні характеристики професійного спілкування фахівця в умовах ВНЗ;
визначити професійно значущі комунікативні якості особистості керівника структурного підрозділу ВНЗ;
з’ясувати рівень сформованості комунікативних якостей особистості керівника структурного підрозділу ВНЗ.
Об’єктом дослідження є процес управління професійною діяльністю керівника структурного підрозділу в системі ВНЗ. Предметом дослідження є теоретичні та прикладні засади управління процесом комунікативної компетентності керівника структурного підрозділу ВНЗ як основи його професійної діяльності, а також стилі його поведінки в межах реалізації функціональних обов’язків.
Методи дослідження обрані на підставі визначених у роботі мети та завдань дослідження з урахуванням його об’єкта та предмета. Діалектичний метод як філософський метод аналізу явищ у їх зміні, розвитку та взаємозв’язку склав підґрунтя для комплексного використання інших загальнонаукових методів та підходів. Методологічною основою для всього дослідження є комплексний підхід при узагальненні специфіки професійної діяльності керівника структурного підрозділу ВНЗ. Провідним у дослідженні виступив описовий метод, за допомогою якого з’ясовано основні теоретичні відомості щодо особливостей прояву фахівця. Порівняльний метод дозволив виявити подібні та відмінні ознаки керівників, визначити основні способи їх ідентифікації. Формально-логічний метод застосовувався для встановлення причинно-наслідкового зв’язку індивідуальних характеристик керівника структурного підрозділу ВНЗ й особливостей реалізації методів його управлінської діяльності.
Емпіричну основу наукового дослідження становлять статистичні та аналітичні огляди про досвід та результати професійної діяльності керівників структурних підрозділів ВНЗ.
Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні авторської позиції щодо особливостей прояву методів управління керівника структурного підрозділу ВНЗ, реалізації особистісних складових керівника у межах професійної діяльності. Проведене дослідження дозволило також теоретично обґрунтувати необхідність подальшого експериментального аналізу керівництва, навести практичні рекомендації щодо ефективності управління в педагогічній діяльності.
Практичне значення роботи визначається можливістю використання висновків і узагальнень дослідження у теоретичних напрацюваннях теорії управління щодо вирішення прикладних проблем за специфічних умов професійної діяльності керівників структурних підрозділів ВНЗ.
1. Теоретичні основи управління процесом формування комунікативної компетентності керівника підрозділу вищого навчального закладу
.1 Сутність (дефініція) поняття "комунікативна компетентність керівника"
Ґрунтовне вивчення психолого-педагогічної літератури засвідчило, що у науці триває інтенсивна дискусія навколо визначення сутності дефініції "компетентність". Існують різні тлумачення цієї категорії, які хоч принципово й не відрізняються, проте визначають і підкреслюють різні аспекти цього поняття. Ми підтримуємо думку академіка О. Савченко, яка розглядає компетентність як інтегровану здатність особистості, набуту у процесі навчання, що охоплює: знання, вміння, навички, досвід, цінності, які можуть цілісно реалізуватися на практиці [40 с. 416]. Та поділяємо погляди С. Мартиненко, яка вважає, що "професійна компетентність полягає в умінні самостійно формулювати педагогічні задачі та знаходити їх оптимальне розв’язання" [27, с.79].
Комунікативна компетентність є однією із складових професійної компетентності фахівця. З огляду на це звернемо увагу насамперед на визначення змісту професійної компетентності працівника. Вчені визначають професійну компетентність як певний психічний стан, що дозволяє діяти самостійно й відповідально, як оволодіння людиною здатністю й уміннями виконувати визначені професійні функції (А. Маркова); як професійну готовність та здатність суб’єкта праці до виконання задач і обов’язків щоденної діяльності (К. Абульханова); як наявність спеціальної освіти, глибокої загальної й спеціальної ерудиції, постійне підвищення власної науково-професійної підготовки (В. Зазикін та А. Чернишова); як потенційну готовність розв’язувати задачі зі знанням справи (П. Симонов). На думку науковців, показниками професійної компетентності є загальна сукупність об’єктивно необхідних знань, умінь та навичок; уміння правильно їх застосувати під час виконання своїх функцій; знання й прогнозування можливих наслідків певних дій; результат праці людини; практичний досвід; гнучкість методу; критичність мислення; а також професійні позиції, індивідуально-психологічні якості й акмеологічні інваріанти.
Дослідник В. Адольф стверджує, що "професійна компетентність - це складне утворення, що вміщує комплекс знань, умінь, властивостей і якостей особистості, що забезпечують варіативність, оптимальність та ефективність побудови навчально-виховного процесу" [4, с. 118]. Вважається, що професійна компетентність може бути окреслена як здатність посадової особи успішно реалізувати (вирішувати) завдання, що відносяться до її компетенції. Близьким до такого тлумачення професійної компетентності є визначення науковця В. Весніна, який окреслює професійну компетентність як здатність працівника якісно й безпомилково виконувати свої функції, як у звичайних, так і в екстремальних умовах, успішно опановувати нові знання й швидко адаптуватися до змінних умов [12, с. 59]. Пов’язування професійної компетентності з властивостями, якостями, новоутвореннями особистості є характерними для наукових праць М. Абалакіної, Є. Рибалко [38, с. 6-7]. Краєвський визначає професійну компетентність як сукупність певних ознак: наявність знань для успішної діяльності; усвідомлення значущості вказаних завдань для майбутньої професійної діяльності; набір операційних умінь; володіння алгоритмами вирішення професійних завдань; здатність до творчості у вирішенні професійних завдань [21, с. 67]. Вчений виділяє чотири види професійної компетентності: функціональна (реалізація професійних знань), інтелектуальна (здатність до аналітичного мислення й комплексного підходу до виконання своїх обов’язків), ситуативна (діяльність залежно від професійної ситуації), соціальна (реалізація комунікативних та інтеграційних здібностей).
Найбільше з визначень професійної компетентності, безумовно, стосується досліджень у галузі професійної педагогічної компетентності. Так її сутність нерідко окреслюється як сукупність таких компонентів: спеціальна компетентність; методична компетентність у галузі способів формування знань, умінь і навичок учнів; психолого-педагогічна компетентність; рефлексія професійної діяльності [40, с. 124]. Ми погоджуємося з думкою Ю. С. Федоренко, який визначає професійну компетентність фахівця як інтегральну характеристику, що визначає здатність розв’язувати професійні проблеми й типові професійні задачі, що виникають в реальних ситуаціях професійної діяльності, з використанням знань, професійного й життєвого досвіду, цінностей та нахилів [48, с. 65]. Під професійною компетентністю науковець А. Хуторський розуміє сукупність ключових, базових і спеціальних компетентностей. Ключові компетентності - компетентності, необхідні для будь-якої професійної діяльності, пов’язані з успіхом особистості [20]. Базові компетентності відображають специфіку педагогічної діяльності в межах вимог до системи освіти. Спеціальні компетентності, на думку вченого, відображають специфіку конкретної предметної й надпредметної сфери професійної діяльності. Для визначення змісту кожної із компетентностей необхідна структура, обумовлена їх спільними функціями та роллю в освіті.
А. Маркова [26, с. 34], розглядаючи професійну компетентність виокремила наступні її види: спеціальна компетентність (володіння власне професійною діяльністю на достатньо високому рівні, здатність проектувати свій подальший професійний розвиток); комунікативна компетентність (володіння спільною (груповою, кооперативною) професійною діяльністю, співпрацею, а також прийнятими в певній професії прийомами професійного спілкування); особистісна компетентність (володіння прийомами особистісного самовираження й саморозвитку, засобами протистояння професійним деформаціям особистості); індивідуальна компетентність (володіння прийомами саморегуляції і розвитку індивідуальності в рамках професії, готовність до професійного зростання, здатність до індивідуального самозбереження, непідвладність професійному старінню, уміння організувати раціонально свою працю).
Отже, сформованість названих вище видів компетентності (зокрема, комунікативної) означає зрілість людини в професійній діяльності (у тому числі управлінської), в професійному спілкуванні, у становленні особистості професіонала, його індивідуальності тощо.
Повертаючись до розгляду питання щодо визначення сутності та змісту комунікативної компетентності, слід зауважити, що вивчення психолого-педагогічної літератури з досліджуваної проблеми засвідчило існування двох основних підходів. Так, Д. Ізаренков, С. Савіньон, О. Скворцова та інші розглядають окреслену дефініцію через поняття "здатності", тобто як здатність використовувати мову в різних сферах спілкування [16, 41, 63]. Виокремлюються також такі складові комунікативної компетентності, а саме: розумові здібності особистості та мовленнєву діяльність. Під комунікативною компетентністю розуміється здатність використовувати мову творчо, цілеспрямовано, нормативно, у взаємодії зі співрозмовником [20, 22]. Д. Ізаренков визначає її як здатність людини до спілкування в одному, кількох або всіх видах мовленнєвої діяльності становить набуту в процесі природної комунікації або спеціально організованого навчання особливу властивість особистості [41, с. 54-60].
О. Скворцова підкреслює також, що у тлумаченні поняття "комунікативна компетентність" передбачається така ознака як наявність здібностей до педагогічної комунікації [41]. Таким чином, за цим підходом розвиток комунікативної компетентності науково-педагогічного працівника (керівника підрозділу ВНЗ) залежить від його здібностей.
За іншим підходом (Н. Гез, О. Казарцева, О. Краєвська, Г. Рурік, Ю. Федоренко, Д. Хаймс та інші) вчені трактують цей термін шляхом зіставлення його з поняттями "знання, уміння та навички". Так, висловлюється думку, що комунікативна компетентність охоплює знання про мову, навички та вміння застосовувати їх у мові в різних ситуаціях спілкування [13, с. 234]. Вчені О. Казарцева та Ю. Федоренко виокремлюють знання, уміння та навички, необхідні для розуміння чужих та породження власних продуктів мовленнєвої діяльності, адекватних цілям, сферам і ситуаціям спілкування [17; 48, с. 63]. Г. Рурік, зазначає, що володіння певною системою вмінь і навичок міжособистісного спілкування, адекватних ситуації спілкування і достатніх для досягнення поставленої суб’єктом комунікативної мети є комунікативною компетентністю [39, с. 344-380]. Таким чином, науковці вважають, що комунікативна компетентність є явищем як лінгвістичним, так і педагогічним, оскільки вона співвідноситься із знаннями, вміннями та навичками, які найбільш точно віддзеркалюють багатогранність комунікативної компетентності фахівця, її важливу роль у формуванні особистості.
Отже, узагальнюючи вище викладене, можемо стверджувати, що комунікативна компетентність керівників системи ВНЗ охоплює знання, вміння і навички, які формуються у процесі фахової підготовки та реалізуються під час його управлінської діяльності.
Продовжуючи наш теоретичний аналіз, зазначимо, що у психолого-педагогічній літературі існують різні підходи до визначення структурних елементів комунікативної компетентності. З точки зору практичного використання найбільший інтерес, на наше глибоке переконання, викликає комунікативна компетентність педагога як основа ефективної організації навчально-виховного процесу, тому вважаємо за доцільне визначити та проаналізувати її компонентний склад.
На думку, М. Виноградського вона складається із знань правил спілкування, етикетних формул, мовленнєвих засобів [13]. Однак Н. Гез вважає, що важливим є також такий компонент, як уміння співвідносити мовні засоби із завданнями, умовами спілкування і розуміння стосунків між комуні кантами. О. Аршавська вважає її основними структурними компонентами мовну і соціальну компетенції, які входять до структури будь-якої діяльності [20].
Згідно з поглядами С. Савіньон, структуру комунікативної компетентності утворюють такі компетенції, як: граматична (граматичний рівень речення), соціолінгвістична (розуміння соціального контексту, в якому використовується мова), дискурсивна (вміння продукувати текст) і стратегічна (компенсація часткових знань, умінь та навичок). Особливу увагу дослідниця акцентує на останній, що має компенсувати часткові знання мови у процесі професійної...

Похожие материалы:

Курсовая работа: Аналіз психологічних засобів управління на підприємстві

Реферат: Системний підхід до формування професійної компетентності майбутніх психологів